Харьков. Городские новости.

У 1980-х Харків мав опалюватися атомною енергією. У селищі Борки поблизу Нової Водолагої готували майданчик під два реактори ВВЕР-1000, будівництво оголосили ударним комсомольським, з області туди направляли людей. Сьогодні на цьому місці стоять дві порожні девятиповерхівки, які за сорок років жодного разу не заселили.

Навіщо Харкову знадобилася атомна енергія

Йшлося не про звичайну АЕС, а про АТЕЦ атомну теплоелектроцентраль. Різниця принципова: така станція не тільки виробляє електроенергію, а й віддає тепло в міську мережу. Тобто Харків збиралися опалювати безпосередньо від реакторів.

Логіка була суто економічною. Харківські ТЕЦ працювали на привізному паливі, і доставка вугілля з Сибіру в європейську частину СРСР обходилася дедалі дорожче. Відповіддю стала ідея побудувати кілька потужних АТЕЦ поблизу великих промислових центрів і задовольнити їх теплом та електроенергією потреби міст-мільйонників. До цього списку разом із Харковом увійшли Одеса, Мінськ, Горький (Нижній Новгород), Волгоград.

Для Харкова проєкт був не абстракцією, а частиною офіційного планування: підключення АТЕЦ було передбачено в генеральному плані розвитку міста, затвердженому в 1986 році. Іншими словами, на момент, коли план потрапив на стіл, майбутнє міської тепломережі вже повязували з реакторами під Новою Водолагою.

Що саме збиралися побудувати

Місце для будівництва визначили поруч із селищем міського типу Борки Нововодолажського району приблизно за 2630 кілометрів від Харкова.

Проектні параметри:

два енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 (серія В-320) та сама базова серія, що працює сьогодні на Запорізькій, Південно-Українській, Хмельницькій та Рівненській АЕС;
турбіни Т-1070-60 теплофікаційного типу, тобто призначені саме для відбору тепла для міста, а не лише для вироблення електроенергії;
генератори ТВВ-1000-4УЗ;
резерв для розширення до чотирьох блоків тобто станцію проектували з розрахунком, що вона зросте вдвічі.

Початок зведення основних споруд планувався на 1988 рік. До цього моменту тривали підготовчі роботи та будівництво інфраструктури: підїзні шляхи, комунікації, житло для майбутнього персоналу.

Саме житло й стало єдиним, що від проєкту фізично залишилося.

Ударна комсомольська: спроба врятувати будівництво

Чорнобильська катастрофа сталася 26 квітня 1986 року ще до початку основних робіт у Борках. І ставлення до атомної енергетики в країні змінилося миттєво.

Будівництво намагалися врятувати адміністративними заходами. ЦК ВЛКСМ у 1986 році ухвалив рішення оголосити Харківську АТЕЦ ударним комсомольським будівництвом і направляти туди молодь за громадським закликом. Окремо долучився Рада Міністрів УРСР постановою на будівництво направили 200 мешканців Харківської області.

Це була стандартна радянська механіка мобілізації ресурсів: якщо обєкт буксує, йому надають статус, додають ідеології та зганяють людей. У випадку з Борками нічого не спрацювало. Основні споруди так і не почали: усе обмежилося інфраструктурою та підготовкою майданчика.

Що вбило проєкт

Формально відстань.

Після Чорнобиля були посилені вимоги до розміщення атомних обєктів: нові станції заборонялося будувати ближче ніж за 30 кілометрів від великих міст. Борки потрапляли в цей радіус автоматично. Проєкт, який ще вчора був частиною генплану Харкова, за новими нормативами виявився поза законом через географічне розташування.

Фактично суспільство.

Кінець 1980-х в Україні це час, коли екологічний протест став однією з перших легальних форм масової політики. Антиядерний рух після Чорнобиля націлювався на конкретні будівництва, і результат був відчутним: під тиском громадськості зупинили Чигиринську АЕС, а слідом ту саму долю розділили Харківська та Одеська АТЕЦ. Будівництво згорнули в 1989 році свою роль зіграли як невизначеність перспектив, так і напруга в суспільстві.

Тут варто зафіксувати важливе: Борки не не добудували через розпад СРСР. Проєкт зупинили ще за радянських часів, до будь-якої незалежності та до економічної кризи 1990-х. Це було рішення, ухвалене під тиском громадськості.

Що залишилося на місці

З усього задуму в металі та бетоні втілили містечко атомників точніше, його початок.

Встигли звести дві девятиповерхівки та закласти третю будівлю. Після скасування проєкту будинки залишилися без комунікацій і без мешканців. Жодна квартира тут не була заселена. Поруч залишки комунальної інфраструктури, яку прокладали під майбутнє місто енергетиків.

Сьогодні це місце відоме як Атомні Борки один із найвпізнаваніших занедбаних обєктів Харківщини. Голі панельні коробки посеред поля, ліс навколо, повна відсутність людей. Довгі роки сюди їздили любителі занедбаних місць, фотографи та туристи; цю локацію включали до переліків незвичайних місць області.

Що було б, якби станцію побудували

Контрфактична історія обережний жанр, але у випадку з Бороками вона дає корисний погляд на ситуацію. Якби влада прийняла інші рішення, ось якою б була картина.

Запуск не відбувся б за радянських часів. Основні роботи мали розпочатися в 1988 році, а цикл будівництва блоку ВВЕР-1000 тривав у середньому 710 років. Тобто Борки увійшли б у незалежність як незавершений довгобуд точно так само, як Хмельницька АЕС-2 та Рівненська АЕС-4, будівництво яких розпочалося в 1980-х і завершилося лише в 2004-му. Реалістичний сценарій запуску кінець 1990-х або 2000-ні, з багаторічною консервацією посеред економічної кризи.

Тепломагістраль стала б унікальною для України спорудою. Тепло довелося б подавати до Харкова на відстань 2630 кілометрів. Це дорога магістраль великого діаметра з втратами по дорозі та з абсолютною залежністю міста від одного обєкта. Від пікових котелень та існуючих ТЕЦ Харків все одно б не відмовився атомне тепло покривало б базове навантаження, а не все.

Зявився б ще один атомград. Містечко атомників переросло б у місто на 2030 тисяч осіб за зразком Енергодара, Нетешина, Південноукраїнська. Це повністю змінило б демографію та економіку Нововодолажського району: замість аграрної території супутник Харкова з високою зарплатою та профільним технікумом.

В енергобалансі станція виявилася б надлишковою. Два блоки це близько 2000 МВт електричної потужності. У 1990-ті промислове споживання в Україні впало, і системі бракувало не генерації, а платоспроможного попиту. Станція майже напевно працювала б із недозавантаженням перші десять-пятнадцять років.

І головне 2022 рік. Діюча АЕС за 26 кілометрів від Харкова, у зоні досяжності ударів, з тепломагістраллю довжиною три десятки кілометрів і підстанціями вздовж усієї траси. Що це означає на практиці, показують не гіпотези, а факти: Запорізька АЕС залишається під контролем окупантів і неодноразово втрачала зовнішнє електропостачання, а в самому Харкові дослідницька ядерна установка Джерело нейтронів ХФТІ пошкоджувалася та знеструмлювалася ударами неодноразово у березні та червні 2022 року, у квітні 2024 року, а в березні 2026 року три доби працювала на дизель-генераторах після атаки на найближчу підстанцію. Голова МАГАТЕ Рафаель Гроссі прямо зазначав, що нестабільність мережі та вразливість зовнішнього електропостачання підривають ядерну безпеку українських обєктів.

Йдеться про дослідну підкритичну установку обєкт, що незрівнянно менший за два блоки ВВЕР-1000. Масштаб ризиків у разі функціонування АТЕЦ був би іншим, як і масштаб наслідків для міста, яке ця станція мала опалювати.

Виходить парадокс. Проєкт поховали в 1989 році через Чорнобиль і правило тридцяти кілометрів тобто за логікою мирного часу та ймовірної аварії. Тридцять з гаком років потому те саме рішення виглядає правильним з причини, яку в 1989-му ніхто не враховував у розрахунках.

Див. Подробиці