Харьков. Городские новости.

Про Лису гору в Харкові розповідають завжди одне й те саме. Що відьми збираються там вночі. Що на вершині горять вогні, а підійдеш ближче нікого немає, тільки попіл ще теплий. Що дерева там ростуть скрученими, бо земля погана. Що той, хто заночував на горі, повертається не в собі.

Ця байка ходить у трамваях, потрапляла в газети, її знають діти, що народилися через сорок років після всього того. Вона влучна, живуча, і в ній є один-єдиний недолік: відомо, хто її вигадав, за яких обставин і за скільки.

Ліс на горі вирубали ще в середині століття на дрова та на будівництво, і залишилася гола глиняна вершина, з якої весь Харків видно як на долоні: і дзвіниця Успенського, і заводський дим, і блиск Лопані внизу.

Гора тоді не входила до складу міста. Ця обставина здається дрібною, а насправді з неї випливало все інше. За документами вона належала не до Харкова, а була землею за межею міста, повітовою, нічиєю; приписали її до міста лише в девяносто четвертому. До того виходило так, що ось тут закінчується місто з управою, санітарною комісією та лікарями, а ось тут починається місце, де нікого немає і, отже, нічого не відбувається.

На східному схилі розкинулася слобода шістдесят хат. Землекопи, поденники, швець, дві пралі, старьовик. Вище по схилу було своє кладовище, слобідське, де ховали бідно й часто.

Прокоп Лукяненко, девятнадцяти років, мешкав третім від води. Батько возив цеглу, у хаті було пятеро.

Літо девяносто другого було сухим і спекотним, і з весни по всій Росії лютувала холера.

Про неї писали в газетах, про неї говорили в крамницях, вона піднімалася з низовин і захоплювала місто за містом. У Харкові її, за всіма офіційними даними, не було.

У серпні в слобідці за девять днів померло одинадцять осіб.

Помирали за добу, і всі однаково. Приїжджав міський лікар, оглядав, писав папірець і відїжджав. У папірцях було написано: гострий шлунково-кишковий катар. Одинадцять разів поспіль, у серпні, при тридцяти градусах у тіні.

Прокоп зрозумів не відразу і зрозумів не через смерті, а через перекупників. Слободка живилася тим, що баби носили до міста молоко та зелень, і раптом ніхто нічого не брав, а на спуску з ранку до ночі стояв міський поліцейський і вниз пропускав, а вгору ні.

Оцеплення не було. Оцеплення це означає визнання. Слободку просто перестали випускати, і документів на це не існувало, бо не існувало й самої заборони.
До десятого дня у слободці скінчилася їжа.

Чоловік у піджаку приїхав у четвер, під вечір.

Він назвався Петром Ігнатійовичем і сказав, що перебуває за особливим дорученням при губернській канцелярії. З ним були місцевий Гаркуша, якого в слобідці знали, і немолодий лікар в окулярах, який весь час витирав шию хусткою.

Петро Ігнатійович зібрав чоловіків біля колодязя й говорив добре коротко й шанобливо, як розмовляють з людьми, від яких щось потрібно. У слобідці ситуація недобра. Згідно з наукою, слід спалити все заражене: постіль, одяг, ганчіря, солому з хат, де лежали хворі. Спалюватимуть нагорі, на горі, бо там вітер і звідти не понесе на житло. Робота важка й небезпечна, а тому три рублі за ніч.

Піденник у Харкові отримував тоді шістдесят копійок. Вісімдесят, якщо муляр і в сезон.

Слова холера Петро Ігнатійович не сказав жодного разу. Він говорив нездоровя, зараза, обережність. Ніхто з мужиків цього слова теж не вимовив: усі вже розуміли, що за це буде.

Зголосилися четверо Прокоп, Мусій-візник зі своєю клячею, Панько-швець і приїжджий, якого Прокоп навіть по імені не знав.

Вдома було пятеро, і третій день їли затірку на воді.

Перша ніч виявилася найлегшою лише тому, що Прокоп у ній ще нічого не розумів.

Вогнище розпалили за гребенем, у старій глиняній ямі, щоб знизу вогню не було видно. Дрова привезли міські, сухі. Мусій підвозив на возі великі вязки, завязані в рядно; Прокоп із Паньком брали їх вилами й кидали у багаття. Руками торкатися не дозволялося. У кожного була ганчірка на обличчя, змочена в чомусь гострому, і відро з розчином для рук.

Соломяні матраци горять весело, з тріском, і чорні пластівці від них летять вище за людський зріст. Горіли сувої, спідниці, дитячі сорочечки. Один вузол розвязався в повітрі, і Прокоп побачив, як у вогонь летить ганчіряна лялька, з тих, що баби крутять немовлятам.

До четвертої закінчили. Петро Ігнатійович приїхав верхи, поглянув на попіл, сказав добре і відрахував кожному по три рублі папірцем.

Прокоп ішов униз у світанку й думав лише про те, що це дуже багато грошей і що мати сьогодні купить хліба.

Вдень він не спав, а пішов до шинку до Ониськи єдине місце в слобідці, де ще щось залишалося.

Там його й запитали. Запитали без жодних прихованих намірів: Прокоп, а що це вночі на горі горіло? Аж із гаю було видно.

Він відкрив рота й не зміг. Заборони не було. У цьому й полягав жах: Петро Ігнатійович не сказав йому ні слова про мовчання, а Прокоп і без слів знав, що говорити не можна. Знав, що якщо зараз вимовити вголос палили ліжка за одинадцятьма покійниками, то до вечора у слобідці почнеться те, чого він бачити не хоче.

Молчати він теж не вмів, бо на нього дивилися шестеро людей. І сказав перше, що спало на думку.

Сказав, що ходив вночі за городи і бачив на горі вогонь, а навколо вогню людей. Що люди були не наші. Що йому здалося, ніби там були жінки з розпущеним волоссям і ніби без сорочок.

Він вигадав це все, за одну секунду, стоячи біля стійки, бо йому було девятнадцять років і нічого розумнішого він не придумав.

У шинку стало тихо. Вониська перехрестилася.

До вечора знала вся слобода. Через день вся Холодна гора. Через тиждень про жінок на Лисій горі розповідали в місті, у вагоні конки від вокзалу, і розповідали вже з подробицями, яких Прокоп не вигадував: що вони співали; що був хтось із козячою головою; що знайшли випалене коло.

На другу ніч Петро Ігнатійович приїхав раніше, ніж зазвичай, і відвів Прокопа вбік.

Прокоп вирішив, що тепер кінець.

Чув я, які ти в шинку казки розповідаєш, сказав Петро Ігнатійович.

Прокоп мовчав.

Добре розповідаєш. Тримайся цього.

І пояснив спокійно, розсудливо, як пояснюють працівникові. Вогонь знизу все одно видно, приховати не можна, місто буде розпитувати. Відповідей є дві. Одна правильна, від якої закриють ярмарок, зупиниться торгівля, а до слободки прийдуть не з грошима, а з солдатами. Інша дурна, бабська, про відьом. Від дурної відповіді нікому нічого не буде, а цікавих вона відлякає краще за будь-яку варту: на страх люди йдуть охочіше, ніж на правду, але вночі на гору не полізуть ані ті, ані інші.

Ти про своїх баб розповідай ще. І в місті розповідай, коли пустять. Я тобі за це дам окремо.

Він дав рубль. Прокоп взяв.

Цей папірець він потім памятав краще, ніж ті три. Три рублі були за роботу, а рубль за щось інше, і він розумів це вже тоді, біля воза, при світлі ліхтаря. І все-таки взяв, бо рубль є рубль, а вдома пятеро.

Третя ніч була не такою. Мусій приїхав пізніше, ніж зазвичай, і зійшов з воза зовсім сірий. Прокоп підійшов і побачив, що везуть не вузли.

Їх було троє. Їх загорнули в рогожу й завязали мотузкою, але рогожа не труна, вона обтягує.

Панько-швець сказав, що в це він не лізе, і пішов униз. Його ніхто не стримував. Він помер років через двадцять, у себе вдома, і до самої смерті з Прокопом не вітався.

Лікар в окулярах почав пояснювати поспішно, злісно, витираючи шию. Що на слобідському кладовищі нікому копати: могильник захворів третього дня, а земля в серпні суха як камінь і на одну яму йде півдня. Що під час холери спалення єдино правильний спосіб і що в усій Європі так і роблять. Що він подавав про це рапорт ще в липні, і рапорт повернули без наслідків. Що він тут не з власної волі і що йому шістдесят один рік.

Усе це, мабуть, було правдою. Він не був лиходієм; він був лікарем і за минулі тижні бачив стільки, скільки Прокоп не міг собі уявити, і говорив злісно не від жорстокості, а тому, що інакше б не висловився.

Але було й друге, чого лікар не сказав, а Прокоп зрозумів сам, стоячи біля воза з вилами в руках. Поховати значить записати. Є могила є відспівування, є метрична книга, є рядок: такий-то, такого-то числа, від чого помер. Одинадцять рядків у серпні, потім двадцять, потім сорок і жоден чиновник цього вже не пояснить. А попіл рядків не має.

Верхню він розгорнув сам. Ніхто не наказав, і ніхто не зупинив. Це була Одарка Наливайко, сімнадцяти років, з їхньої ж вулиці, четверта хата. Він знав її все життя; вони разом бігали на глину; у неї була звичка сміятися, відвертаючись.

Прокоп закрив рогожу назад і працював до ранку.

Ярмарок того року пройшов чудово. Оборот виявився вищим за торішній, про що йшлося у звіті.

Офіційно в Харкові не було випадків холери. У слободці за серпень і вересень у документах було зафіксовано девять осіб від шлункових хвороб, від старості, від немічності.
Прокоп нарахував сорок одну людину. Тридцять дві людини, яких він знав по імені, не померли, бо не жили принаймні там, де про них міг би залишитися запис.

У девяносто четвертому гору приєднали до міста, насипали нову дорогу, а слободу з часом знесли й забудували. Петро Ігнатійович, як розповідали, дослужився до високого чину й помер у Петербурзі. Мусій швидко спився. Лікаря в окулярах Прокоп більше ніколи не бачив і шкодував про це все життя: з ним одним і можна було б поговорити.

Сам він одружився, працював на паровозній станції, виховав четверо дітей і нікому про це не розповів.

Устя Наливайчиха, мати Одарки, прожила після того літа двадцять шість років.

Дочка в неї не померла зникла. Тіла не видали, могили не показали, у книзі нічого не записали. Їй сказали, що Одарку відвезли до міста, до лікарні, і більше нічого не сказали, бо сказати було нічого.

Вона ходила до управи. Ходила до консисторії. Писала прохання за неї писав дячок, за гривню за аркуш. Їй відповідали, що відомостей немає.

А потім вона почала ходити на гору.

Десь у девятсотому пятому році Устя розповідала сусідкам біля криниці, що її доньку забрали ті, хто запалює на горі вогні. Що бачили їх і інші. Що відьми забирають молодих тому й немає ні тіла, ні запису.

Їй було легше так. Легше було думати, що у світі є хоч якийсь сенс, нехай і поганий, ніж що її дочку просто викреслили заради ярмаркових оборотів.

Прокоп стояв за три кроки й мовчав. Йому було тридцять два роки, у нього була дружина й двоє дітей, і людина, яка б сказала таке вголос, поїхала б дуже далеко й надовго. Так він собі це пояснював і потім пояснював ще років пятдесят.

А правда була коротшою. Цю байку він вигадав сам, біля стійки в шинку в Оніськи, за одну секунду, і отримав за неї рубль понад належне. І ось вона повернулася до нього через тринадцять років з вуст матері і пояснила матері, куди поділася її дочка.

Прокоп Лукяненко помер у глибокій старості, переживши й слободу, і всіх, хто міг би його викрити.

За ці роки байка сама розрослася: зявилися й випалене коло, й скручені дерева, й людина, що заночувала на горі й повернулася не в собі. Нічого з цього він не вигадував.

Люди дописали за сорок років, і дописали краще, ніж зміг би він.

Жодного разу за все життя він не чув, щоб хтось сказав: а моя бабуся розповідала, ніби в холерний рік там спалювали покійників. Правду забули начисто, за одне покоління. Вигадку девятнадцятирічного хлопця памятає все місто досі.

Тож якщо вам скажуть, що на Лисій горі ночами горіли вогні, не сперечайтеся. Горіли. Три ночі поспіль, у серпні девяносто другого року.

Усе інше вигадано.

Див. Подробиці