Харьков. Городские новости.

35 років тому, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада ухвалила Акт про проголошення незалежності України. У Харкові цього дня не було ані урочистих засідань, ані підняття прапора над міськрадою тут саме в цей час кілька десятків людей стояли під вікнами обкому партії й вимагали не спалювати документи. Історія харківського серпня 1991 року це історія не про парад, а про ключ, який забрали з рук першого секретаря.

Місто, яке не чекало на незалежність

До серпня 1991 року Харків підійшов із уже сформованим протестним середовищем, але без відчуття, що розвязка близька. Демократичний рух тут був помітно сильним як для сходу: на виборах 1990 року до міськради пройшло близько 70 % представників так званої Демократичної платформи КПРС.

Місцем збору слугував сад Шевченка: біля памятного знака на честь проголошення суверенітету України з 1990 року читали вірші, приносили жовто-блакитні прапори, звідти ж активістів регулярно відвозили до відділку. Діяли кілька груп одночасно Квітень, Шанс, Листопад, анархо-синдикалісти; тоді вони, на відміну від пізніших часів, охоче мітингували разом, бо супротивник був спільний.

При цьому настрої в місті були неоднорідними. Були й ті, хто сумував за радянським минулим, але більшість харківян не хотіла, щоб влада залишилася за компартією.

19 серпня: факс із Америки та камінь біля входу в парк

Ранок понеділка харківяни, як і вся країна, зустріли з балетом на екрані. Інформації не було ні в кого включаючи органи влади.

Правозахисник Євген Захаров, тоді депутат міськради, описав цей день у хроніці, опублікованій Радіо Свобода. Він зателефонував дисиденту Генріху Алтуняну, який привіз із США факс-апарат, і домовився, що московські знайомі з Експрес-Хроніки та Агентства соціальної інформації надсилатимуть зведення на цей номер. Надіслали два простирадла по три метри: повідомлення про мітинги по всій країні та заяву Єльцина про незаконність перевороту.

Далі спрацювала проста логістика. Алтунян з одним роздрукованим текстом поїхав до міськради, Захаров з іншим до ЕОМ, яку орендував його завод ХЕМЗ, набрав і розмножив текст заяви Єльцина та пішов на площу. Народу було близько сотні людей, значна частина співробітники в цивільному. Оратори виступали з каменю біля входу до саду Шевченка; з нього Захаров і читав московські зведення, роздаючи листки з текстом. Присутнім він говорив, що ГКЧП справа кількох днів.

Реакція двох головних фігур обласної та міської влади виявилася різною. Голова міськради Євген Кушнарьов, отримавши інформацію, вирішив скликати позачергову сесію у середу. Голова облради Олександр Масельський, навпаки, розпустив заздалегідь призначену на 20 серпня сесію, пославшись на збирання врожаю. Але й він, за свідченням Алтуняна, навідріз відмовився розганяти мітинг на площі.

У редакціях цього дня отримали вказівку друкувати листи трудящих на підтримку ГКЧП. Сутичок у місті не було ані цього дня, ані в наступні.

21 серпня: сесія засуджує путч

У середу міськрада зібралася на позачергову сесію. Кілька депутатів засудили дії ГКЧП, двоє комуністів виступили проти але рішення засудити незаконні дії комітету сесія ухвалила. На цей момент у Москві вже загинули троє, а телебачення почало відновлюватися.

Кушнарьов призначив наступну позачергову сесію на понеділок, 26 серпня. До неї залишалася подія, заради якої харківяни того серпня вийшли на вулицю по-справжньому.

2324 серпня: Київ і дим із вікон

23 серпня група харківських активістів і журналістів вирушила до Києва. Того ж дня депутати внесли синьо-жовтий прапор до сесійної зали ця дата згодом стане Днем Державного прапора. Сам Акт проголошення незалежності Верховна Рада ухвалила 24 серпня: за проголосували 346 депутатів. Прапор над будівлею парламенту підняли лише 4 вересня.

А в Харкові ранок суботи, 24 серпня, розпочався з дзвінка. Захарову повідомили, що біля обкому зібрався натовп, із вікон йде дим, люди готові йти на штурм. Обком (будівля на Сумській, 64) був за пять хвилин ходьби від його дому.

Біля дверей стояло близько шістдесяти людей, за склом перелякані міліціонери охорони, з вікон четвертого поверху тягнулося щось схоже на дим. Захаров взяв мегафон і запропонував компроміс: не ламати вхід, а вибрати групу з пяти осіб, яка мирно зайде всередину й перевірить, що і де палять. Натовп погодився.

Далі було сорок хвилин переговорів із першим секретарем обкому Анатолієм Мялицею. За описом Захарова, той погоджувався рівно доти, доки люди підходили ближче, і починав усе спочатку, щойно вони відступали. Розвязку принесла машина, з якої вийшли Кушнарьов та Алтунян, що щойно прилетіли з Києва. Кушнарьов оголосив, що обком буде опечатано за рішенням облвиконкому, і попросив Захарова увійти до комісії, взявши ще двох депутатів.

Причина поспіху була конкретною: Алтунян розповів, що напередодні вночі у Львові в захопленому обкомі знайшли телеграму ЦК КПУ від 18 серпня з описом заходів, які партійні органи мали вжити згідно з директивами ГКЧП. Документи слід було зберегти.

Комісія з пяти осіб депутати міськради Сергій Володимиров та Олександр Новіков, депутат облради Олександр Приймак, Захаров і капітан міліції Бондаренко обійшла всі кабінети на всіх поверхах і опечатала їх. Співробітників, які виходили з будівлі, натовп зустрічав свистом і улюлюканням.

Ключ, який не повернули

Коли вхідні двері опечатали ззовні, Мяліца довго не міг впоратися з великим ключем і крутив його в руках. Захаров вихопив ключ і заявив, що той залишиться у нього. Мяліца погодився за умови, що ключ повернуть у понеділок до восьмої ранку.

Повертати не довелося. Пізно ввечері стало відомо про рішення Президії Верховної Ради щодо заборони компартії (остаточну заборону діяльності КПУ оформили 30 серпня). Рано вранці в понеділок Захаров зателефонував Кушнарьову додому й запропонував не віддавати ключ, пославшись на це рішення. Кушнарьов приїхав до восьмої, повідомив Мяліце про заборону й забрав ключ сам. Справами обкому далі займалася ліквідаційна комісія.

Той самий тиждень Захаров провів, опечатуючи інші партійні будівлі. Телеграму від 18 серпня знайшли й простежили її шлях: райкоми розписували заходи на підтримку ГКЧП і спускали їх у парткоми заводів, де все благополучно тонуло. Висновок правозахисника простий: реальної підтримки путч у Харкові не отримав.

26 серпня: площа Свободи й три голоси

На понеділковій сесії міськради рішення ухвалювалися практично одноголосно комуністи голосували за, опустивши голови. Створили комісії з ліквідації партійних органів та з розслідування виконання наказів ГКЧП, почали перейменування: площа Дзержинського стала площею Свободи.

І лише один раз комуністична частина залу підняла голови й проголосувала проти коли вирішувалося питання про знесення памятника Леніну. За спогадами Захарова, не вистачило, здається, трьох голосів. Памятник простояв на площі до 2014 року.

1 грудня: 86,33%

Остаточну крапку поставив референдум. По всій Україні Акт підтвердили 90,32% тих, хто голосував. Харківська область дала 86,33% нижче за Тернопільщину з її 98,67% і нижче за сусідню Сумську область (92,61%), але вище за Донецьку (83,9%) і Луганську. Для регіону, який до серпня 1991 року не мав жодного синьо-жовтого прапора, вивішеного над міськрадою, результат виявився цілком очікуваним.

Див. Подробиці